Проекція

Психічний процес, при якому відразливі, небажані власні імпульси, бажання чи ідеї приписуються зовнішньому світу.

Наслідком цього захисного механізму є те, що власні інтереси і бажання сприймаються або так, начебто вони належали до інших людей (предметів), або так, начебто власні переживання є помилковими з погляду загальноприйнятої (консенсусної) реальності (цит. E. Moore, B.D. Fine).

Проекція, описана Фройдом (1911) при аналізі параноїдного пацієнта (випадок Шребера), котрий заперечував власні сексуальні і агресивні почуття, вважаючи, що ці його переживання є наслідком сексуального переслідування з боку жорстокого бога.

У сучасному психоаналітичному процесі розглядається як простий і примітивний механізм захисту, який характеризує симбіотичні переживання раннього дитинства.

Проекція зустрічається як у нормальному житті, так і при патологічних станах. У першому випадку зберігається здатність реальної оцінки власних проекцій, тобто спроможність встановлювати межу між своїми і чужими переживаннями.

Для розуміння механізмів проекції (цит. R. Campbell) необхідно враховувати, що кожна людина пізнає за допомогою як зовнішньої, так і внутрішньої перцепції. Якщо перша регулюється локомоторною активністю (я можу діяти, наприклад — втекти від небезпеки), то друга — внутрішня — такої регуляції не має (від своїх імпульсів і бажань я не втечу). Але небажані переживання можна спроектувати назовні, на інших — як на таку частину зовнішньої реальності, з якою можна "щось зробити"(тобто, стосовно якої можна було б застосувати локомоторні регулятивні дії).

Згідно з Ференчі, проекція є одним серед перших протективних механізмів, яким дитина захищається від свого ураженого нарцисизму (перших переживань власної не-всемогутності). Проекція разом із відреагуванням і реакціями належить до ширшого феномену екстерналізації.